20 липня минула друга річниця з дня загибелі нашого товариша та бойового побратима Андрія Василишина.
Андрій народився 27 липня 1984 р. у с. Дорошівці Заставнівського району Чернівецької області. У 2001 р. закінчив середню школу. У 2003 р. призваний на строкову військову службу, яку проходив у спецроті внутрішніх військ МВС. Згодом працював в охоронному агентстві “Тигр” (м. Чернівці), де здобув авторитет і повагу керівництва та охоронців. Був високопрофесійним спеціалістом охоронної діяльності, досконало володів прийомами рукопашного бою, пройшов тактико-спеціальну та альпіністську підготовки, влучно стріляв з різних видів озброєнь. У червні 2014 р. Андрій разом із товаришами з «Тигра» добровільно пішов на службу до ЗСУ, вважаючи своїм обов’язком захищати нашу державу від орд російських та інших найманців. Служив у 8-му Окремому полку спецпризначення. Після проходження перепідготовки, спрямований до зони проведення АТО. Андрій брав участь у багатьох успішних розвідувальних виходах у тил терористів. Він загинув під час виконання бойового завдання в районі с. Георгіївка Луганської області. Групою командував герой України майор Петраківський. Рухаючись 2-ма Уралами дві групи спецназу доїхали до лісосмуги, залишивши там групу прикриття на одному з Уралів, інша ж група, під керівництвом Петраківського, рушила вперед. Після дорозвідки місцевості трьома спецназівцями Петраківський прийняв рішення на просування далі, вглиб позиції противника. Проїхавши кількасот метрів по машині вдарили з РПГ, але обидва постріли були невлучними й командиром групи було прийнято рішення йти на прорив. По машині відкрили вогонь із засідки, але завдяки злагодженим діям групи ворог був знищений. Машина була повністю прошита кулями, з’явились перші поранені. Й тут ворог застосував провірену боями подвійну засідку й відкрив вогонь через декілька десятків метрів з протилежного боку. Бій продовжився з новою силою. Пораненим впав кулеметник групи. Смертельне поранення в шию отримав і Андрій Василишин. Під прикриттям бойових товаришів Андрію надавали першу медичну допомогу, але через декілька хвилин він помер. Група шквальним вогнем погасила засідку й рухаючись в тил противника виїхала на ворожий блокпост. Найманці не чекали появи спецназівців в себе під боком. Вони бігали босі, хапаючи на ходу зброю, намагалися чинити опір але були впритул «скошені точним вогнем» групи. Відхід прикривали з підствольних гранатометів, не даючи підняти голову тим, хто вцілів. Вискочивши на польову дорогу продірявлений Урал зупинився. Група зайняла кругову оборону. Неподалік, метрів через двісті, проходила лісосмуга. Ворог обходив намагаючись знищити оточену групу. Командир групи Петраківський намагався викликати підтримку артилерії. Під час бою він помітив, що в одного із бійців, який був біля нього, вибуховою хвилею зірвало каску. Після побаченого він зняв свою каску й віддав її бійцю. Вогнем з міномета вороги почали обстрілювати оточених бійців. Одна з змін влучила по кабіні Уралу, в кузові якого лежав загиблий Андрій. Уламками машини була поранена більша частина групи. Двоє бійців були дуже важкими, а також уламком був поранений в голову і майор Петраківський. Від палаючого Уралу зайнялося поле з пшеницею. Бійцями було прийнято рішення під прикриттям димової завіси з палаючого поля перенести поранених й вбитого на сусідню лісосмугу з пристріляних ворогом позицій. Один із бійців взяв кулемет із боєкомплектом до нього, ще один боєць прикривав його. Вдвох вони перебігли в сусідню лісосмугу й зайняли там позицію. Всі, хто міг пересуватися, брали поранених товаришів, яким була надана перша медична допомога, й переносили їх в сусідню лісосмугу. Андрія декілька разів намагались зняти з палаючого Уралу, але ворог не давав підійти до машини. Весь час поранений Петраківський тримав зв’язок з командиром полку, хоча ніхто з групи не міг уявити, що в це пекло відправлять підмогу для евакуації групи. Один із поранених, Павло Ільчук, був майже присмерті. Йому вкололи декілька уколів сильного знеболюючого. Тримаючи оборону в «зеленці» бійці не полишали спроб дістати загиблого Андрія. В цей час на горизонті з’явився БТР і Урал, збоку полем рухався ще один автомобіль. Це була група евакуації, яку відправив командир полку. Вогнем з БТР і машин під постійним вогнем артилерії дві групи спецназу прорвалися через кільце ворога. За декілька хвилин загиблого Андрія зняли з Уралу, на якому вже рвався боєкомплект й погрузили в машини поранених бійців, які не могли пересуватись самі. Також була евакуйована вся пошматована кулями й уламками група. Бій тривав близько 5-ти годин. У кожного з бійців залишилося по декілька магазинів. Дорога назад супроводжувалась вогнем із кущів. Після прибуття в табір від отриманих важких поранень помер Павло. Петраківський в госпіталі впав у кому, в якій провів більше року. На даний час ведеться перевірка, щодо лікарської помилки. Батько Петраківського виклав на продаж Золоту Зірку Героя України для того, щоб вилікувати пораненого сина. Ще один важко поранений боєць залишився інвалідом. Під час бою групи Петраківського іншим напрямком в Луганський аеропорт в’їхала чисельна колона з військовою технікою та гуманітарним вантажем. Луганський аеропорт утримувався до 1 вересня 2014 р. Командир групи Петраківський був нагороджений Золотою Зіркою Героя України. Вся група була нагороджена нагородами різних ступенів. Події цього дня були висвітлені в фільмі «Хоробрі серця. Спецназ». Прощання з Андрієм відбулося 23 липня на базі ПШР «Тигр». Похоронили його на місцевому кладовищі рідного села Дорошівці.
